У фракції “Слуга народу” почали публічно говорити про те, про що раніше воліли мовчати: внутрішню втому, фінансове виснаження і роздуми про дострокове завершення парламентської кар’єри. За словами народного депутата Миколи Задорожнього, частина його колег уже замислюється над тим, щоб скласти мандат. Поки що це не набуло масового характеру, але сам факт появи таких заяв вказує на новий настрій усередині монобільшості.
Причини, про які говорять самі парламентарі, лежать не лише в політичній площині. Ідеться також про навантаження, рівень відповідальності, постійну роботу в умовах війни та, як стверджують окремі депутати, недостатню фінансову компенсацію за обсяг обов’язків, які доводиться виконувати.
За словами Задорожнього, базова заробітна плата народного депутата в середньому становить від 50 до 60 тисяч гривень — залежно від посади. Окремо існують додаткові виплати, які можуть сягати близько 200 тисяч гривень на рік. Проте, як пояснює депутат, ці кошти, на думку частини його колег, не завжди покривають фактичні витрати, пов’язані з роботою.
Йдеться, зокрема, про постійні поїздки регіонами, витрати на проживання, харчування, логістику, а також допомогу військовим, яку окремі депутати вважають частиною своєї неформальної відповідальності. У такій моделі частина народних обранців, за його словами, опиняється в ситуації, коли навантаження зростає, а відчуття фінансової компенсації цьому не відповідає.
У мирний час подібні заяви могли б сприйматися як внутрішня професійна дискусія. Але в умовах війни тема депутатських зарплат звучить значно гостріше. Для суспільства будь-які скарги з боку влади на втому чи недостатній рівень забезпечення майже автоматично викликають роздратування. Особливо на тлі загального економічного тиску, мобілізації, втрат, інфляції та щоденної невизначеності, в якій живе країна.
Саме тому слова про “низькі зарплати депутатів” ризикують сприйматися не як аргумент, а як симптом розриву між політичним класом і суспільними настроями. В очах виборця депутат — це не просто найманий працівник держави, а носій політичної відповідальності, публічної довіри та привілею представляти країну в парламенті. І коли ця роль починає описуватися через категорії особистої втоми та фінансового дискомфорту, суспільна реакція зазвичай буває жорсткою.
Втім, сама поява таких заяв свідчить про важливе: парламентська система також входить у стан довгого виснаження. Робота народного депутата в умовах великої війни — це вже давно не лише голосування в сесійній залі. Це постійна присутність у регіонах, комунікація з громадами, участь у кризових питаннях, робота з військовими, волонтерами, місцевою владою та безперервний політичний тиск. І хоча суспільство не схильне співчувати депутатському корпусу, сама інституція парламенту також працює в умовах затяжного перевантаження.
На цьому тлі всередині фракції накопичується не просто фізична або емоційна втома, а глибше питання мотивації. Якщо депутат відчуває, що його робота не дає ні суспільного визнання, ні адекватної компенсації, ні політичної перспективи, бажання вийти з цього процесу перестає бути винятком. Воно стає логічною реакцією на системне перевантаження.
При цьому публічна сторона такої дискусії залишається вкрай небезпечною для самої влади. Бо що більше депутати говорять про втому і недостатні гроші, то менше це схоже на чесну розмову про стан парламенту і то більше — на скаргу політичного класу в країні, де більшість громадян живе в набагато жорсткіших умовах.
У підсумку історія про зарплати депутатів — це не тільки про гроші. Це історія про те, як війна змінює саму архітектуру влади, виснажує її зсередини і змушує частину політиків замислюватися над тим, чи готові вони залишатися в системі далі. І водночас це історія про те, що суспільство навряд чи готове прийняти таку втому як виправдання.
